Рік очікування, і ось я в краю дощів та вічного серпанку — Туманному Альбіоні. Я чекав похмурих небес, сирості й, можливо, навіть місцевих привидів, що скаляться з-за готичних шпилів. Але, чорт забирай, погода вирішила пограти в піддавки: ні краплі дощу, ні клаптика туману. Сонце палало, перетворюючи мій дощовик на духмяну піч. Йорк кликав мене вперед. Там чекала виставка картин, до якої я готувався цілий рік. Але десь за обрієм вже починалася буря. І я відчував: трилер підкрався не з небес, а непомітно, прямо за мною.
Проїхавши пів-Англії, я опинився на її північній околиці — там, де цивілізація розчиняється у вітрах і пустошах. За Йорком, до холодних кордонів Шотландії, простягалися простори — суворі, безкрайні, майже потойбічні. Величезні вересові килими, то жовті, то фіолетові, стелилися аж до обрію. На перший погляд це був пейзаж як з листівки, але в повітрі витала прихована тривога. Вологість пронизувала до кісток, небо часто хмурилося чорними хмарами. А на півночі, пануючи над пустошами, чорніли руїни абатства — похмурі, наче оголені кістки землі. Кажуть, саме вони надихнули роман про графа Дракулу.
Йорк зустрічав мене як одне з найтаємничіших міст Англії. Його сірі кам'яні мури зберігали пам'ять римських легіонів, вікінгів і лицарів. Вузькі вулички, криві, як гілки старого дуба, шепотіли про дні, коли місто було королем півночі. Час тут ніби зупинився, якби не натовпи туристів, що снували до пізнього вечора.
Над цією метушнею та маленькими середньовічними будинками, наче величезний кам'яний велетень, височів Йоркський собор — Мінстер. У Середньовіччі на тлі невисоких хатин він справляв на місцевих раболіпне враження. Його шпилі пронизували небо, вітражі розсипали світло на багряні й зелені видіння, а горгульї з висоти хижо зиркали на натовп унизу, ніби стерв'ятники, що вишукують здобич.
Йорк був місцем, де час тоншає, а межа між живим і забутим стирається. Ввечері, коли денна метушня туристів вщухала, як море після бурі, місто повністю змінювалося. Вулички, вдень киплячі шумом, тепер затихали. Я блукав містом, намагаючись розчинитися в його магії, але легка тінь пустошей ніби ковзала за мною. Під шкірою наростала тривога, ніби повітря тремтіло від невидимої загрози.
Я піднявся на пагорб, де височів донжон Вільгельма Завойовника. Фортеця, колись символ влади норманів, століттями вважалася неприступною. Але саме тут у XII столітті розігралася трагедія — найжорстокіший погром у середньовічній Англії. Тоді значна частина єврейської громади Йорка, рятуючись від натовпу, сховалася за її мурами. Коли повсталі обложили фортецю, відчай виявився сильнішим за надію — чоловіки, жінки й діти обрали смерть, не вірячи, що допомога встигне прийти. Камені пам'ятають їх, і тиша тут здається важчою.
Захід заливав місто кривавим світлом. Над Йорком стрімко збиралися хмари — важкі свинцеві, майже чорні. Збиралися й грізно насувалися просто на мене. Повітря густішало від вологої холоднечі, і запах грози, металевий і різкий, передвіщав, що небо ось-ось розколеться.
І тоді мене охопило відчуття — це не просто буря. Місто затамувало подих, камені чекали, і я з ними. Під шкірою наростав жах. Щось наближалося — невідоме, невідворотне.
З самого ранку я відчув усю міць Мінстера. Дзвонарі піднімалися вузькими гвинтовими сходами й, ніби одержимі, били в дзвони. Робили короткі перерви — і знову мідний гул розливався над містом, змішуючись із ароматом свіжих булочок із пекарень, фіолетової гліцинії та сирого вітру з річки Уз.
Будинок XVII століття, де я тимчасово оселився, зберігав особливу тишу й дух старовини. Потерті меблі, ніби просочені чужими історіями, бюст Аполлона на підвіконні, що дивився крізь групу оплитих свічок, білі стіни й скрипучі підлоги, які відгукувалися на кожен крок, — усе це нагадувало сцени з «Грозового перевалу». Здавалося, будинок пам'ятав усіх, хто жив тут до мене.
Не менш дивовижним було й те, як я взагалі опинився в цій історії. Цілком незнайома жінка з Англії випадково побачила мою картину в інтернеті. Робота їй так сподобалася, що вона написала мені. Усе розвивалося блискавично: вона запропонувала стати моїм спонсором, запросила переїхати до Великої Британії, а згодом організувала виставку в Йорку. Це було схоже на магію — я ж нікому не казав, що мрію жити в Британії.
Усе йшло чудово. Картини мали приїхати з хвилини на хвилину. Але вчорашнє дивне передчуття не полишало мене. Я вирішив перевірити трекінг. І о Боже — вони досі в Німеччині. Ніхто їх навіть не відправляв.
Похмуре передчуття, що гризло мене напередодні, стало реальністю. З цієї миті почався один із найжахливіших бюрократичних квестів у моєму житті. Але тоді я ще нічого не знав.
До останньої хвилини мені наївно здавалося: це дрібний збій у системі, картини ось-ось приїдуть, відбудеться виставка, а потім я зможу помандрувати Британією.
Я набрав співробітників DHL. І почув:
— Ми відправили їх… кудись. Картини десь у Німеччині.
Незабаром з'ясувалося: роботи ніхто й не збирався пересилати. Німці відправили їх назад і наказали мені терміново повернутися за ними. Тільки ніхто не знав, де саме вони тепер. Повернутися додому? Яке божевілля? Я стільки часу й грошей витратив на дорогу, виставка вже мала відкритися — і тут мені повідомляють, що відправки не буде. Просто «збій у системі».
Я зрозумів: усе починає валитися. Мої картини, кожна з яких була плодом місяців праці, результатом зусиль і вкладеної енергії, — не приїхали. Кожен мазок, кожна деталь, на які пішли години, дні, ночі — зникли в абсурді німецької бюрократії. Я відчував, як усе, що я створював цілий рік, руйнується в одну мить, і почуття безсилля роз'їдало мене зсередини. Моя виставка перетворювалася на кошмар. Німеччина, хай їй грець, влаштувала мені пекло: вся серія пропала. Замість виставки я опинився в заплутаній детективній історії з абсурдним фіналом. Ящики з полотнами розчинилися в системі, і тепер належало її розплутувати — не маючи найменшого уявлення, чим усе обернеться.
Наступного ранку я отримав листа від DHL. Слова різали, наче ножем: «Ваші картини не знайдено». Зникнення великої серії робіт, кожен мазок яких був частиною моєї душі, перетворило очікувану виставку на кошмар. Йорк, що ще вчора манив своєю магією, тепер здавався лабіринтом, де я змушений шукати відповіді.
І тут почалася справжня катастрофа. Хтось у DHL, ніби прокинувшись, вирішив усе-таки відправити картини. Але далі настав нескінченний лабіринт дзвінків, листів і папірців. Кожна дія лише дужче заплутувала ситуацію. Адміністративна машина жувала документи, губила їх, потім знаходила, щоб одразу знову втопити в хаосі. Здавалося, я розмовляв не з людьми, а з тінями за стінами нескінченних офісів.
Зрештою все остаточно переплуталося: ніхто не знав, коли картини приїдуть і, що ще гірше, куди саме. Це була не просто бюрократія — це був абсурд, що ожив і грався зі мною в нескінченну гру, де правила змінювалися щохвилини.
Після багатьох годин боїв із німецькою бюрократією потрібно було хоч якось прийти до тями. Я вирушив блукати нічним Йорком. Із настанням сутінків поверталася його особлива магія. У цю годину межа між дійсністю й шепотом тіней розчинялася.
Йорк — це лабіринт вузьких вуличок, і, за переказами, багато з них кишать привидами. Щоправда, серед них траплялися й куди приземленіші образи: веселкові прапори, коти-привиди на вітринах і фігурки тіток із формами, які ніяк не назвеш безтілесними.
Вулиця Шемблз, із її похилими будинками, де верхні поверхи майже торкалися один одного, здавалася місцем, де за поворотом може зникнути плащ або відкритися таємний прохід. Удень тут гули туристи, але ввечері вулиця порожніла, і камені ніби починали перешіптуватися, згадуючи старі історії. Атмосфера нагадувала вуличку чаклунів і відьом із «Гаррі Поттера». Тут навіть був магазин чарівних паличок, але за весь час я так і не побачив, щоб хтось вилітав звідти верхи на мітлі. Я подумав, як чудово було б влаштувати тур із VR-окулярами, показуючи місто в різних епохах, населених привидами минулого.
У пошуках духу Йорка я попрямував до старовинних пабів — адже саме там б'ється пульс Британії. Келихи елю дзвеніли, як дзвіночки абатства, розмови змішувалися з легендами й сміхом. В одних лунали рок, в інших — старовинні фолк-мотиви.
Особливий примарний дух панував у «Золотому руні». Дерев'яні балки, вузькі коридори, дивні звуки… Одна з найстаріших гостиниць міста, де, за легендою, мешкає п'ятнадцять привидів — майже як у «Сяйві» Кінга. Власники, мабуть, справді могли б брати гроші за ніч із привидом. Самі привиди я, звісно, не помітив — видно, працюють лише на виклик. Зате стіни прикрашали білі посмертні маски, а біля барної стійки поруч із барменом чергували скелет із собакою-скелетом-компаньйоном. Не дивно, адже колись здешній підвал був міським моргом.
А от «Будинок тремтливого божевілля» виявився порталом у середньовічний Йорк. За важкими дубовими дверима ховався світ лицарів, алхіміків і магів — лабіринт готичних вітражів, темного дерева й давніх артефактів. По стінах висіли обладунки й книги, вкриті пилом віків, поруч — голови тварин із застиглими поглядами, ніби вартові ритуальних таємниць. Тут подавали пиво за старовинними рецептами — терпке, з присмаком забутого часу.
Коли я вийшов із «Будинку тремтливого божевілля», ніч остаточно накрила Йорк. Навіть собор втрачав обриси й у місячному сяйві перетворювався на величезного духа міста. Його шпилі тягнулися до зірок, як кігті, а вітражі мерехтіли очима, повними таємниць.
Мої картини все ще тонули в німецькому бюрократичному пеклі, і місто з його пабами й тінями мовчало. Але я відчував: Йорк стежить за мною й чекає — чи розплутаю я цю історію, чи просто зникну в його лабіринті.
Час ішов, і ставало ясно: виставка зривається. Але якимось зовсім містичним чином до німців усе ж дійшло — вони відправили картини до Британії. Хоча вони були десь у дорозі, тільки ніхто не знав, коли приїдуть. Я махнув рукою на очікування й вирішив оглянути Йоркшир та сусідні графства.
Мій тур почався з найсучасніших міст Англії — Ліверпуля й Лідса, але чим далі я їхав на північ, тим глибше поринав у край готики, суворих пустошей і руїн, де запросто могли б мешкати вампіри.
Ліверпуль, як і Лідс, виявився колажем вікторіанської архітектури й авангардних стилів. Будинки — різних геометричних форм, від дзеркальних до матово-чорних, ніби ожила картина Казимира Малевича. Футуристичні споруди сперечалися з класикою. Над Ліверпулем витав дух індустріального віку, особливо на вуличці, де починали «Бітлз». Тепер — туристична мекка з муралами й натовпами фанатів. А тоді — закопчений район, просочений димом, пивом і сирістю, з облупленими вивісками, копченими цеглинами й гулом фабричних сирен. Вузькі вулиці, барачні будинки пахли бідністю й вугіллям. Музика тут не народжувалася — вона виривалася.
Відлунням тієї епохи залишився ліверпульський акцент — різкий, брутальний, дуже важкий для розуміння. Його легше сприйняти за кельтський діалект, ніж за англійський.
Ліверпульський собор — не витончена готика Європи, а кам'яний голем, застиглий на пагорбі. Його масивне тіло з червонуватого каменю в спекотний полудень ніби розжарюється, наче охоплене полум'ям. Замість витончених вікон — палаючі очі-вітражі й вузькі бійниці-щілини, що стежать за околицями. Це не храм, а цитадель, готова витримати натиск цілої орди язичників.
На зворотному шляху до Йорка я вирішив для контрасту з сучасним Ліверпулем заїхати до будинку сестер Бронте під Лідсом. Гаворт — ніби врата в XIX століття: увечері тут тліють газові ліхтарі, а над дахами клубочаться вересові тумани. Час застиг у холодних кам'яних будинках і вікторіанських пабах. Навколо — торфовища, вереск, мокрий мох і вітер, суворий і безжалісний. Будинок стояв біля старого цвинтаря, і сестри пили воду просто з його колодязя, часто голодували. Дрібний дощ, вітер, сіре небо, постійний холод і злидні — від такого «позитиву» їхній брат збожеволів, а вони самі рано померли. Фасад будинку виходив просто на пустку — крок за двері, і ти в світі «Грозового перевалу» чи «Джейн Ейр».
Я не відразу помітив, що смартфон майже розряджений. Здавалося, пауербанка має вистачити, але він раптом виявився порожнім. У ту мить мене пронизало спогад про Торонто: тоді телефон сів, і я в нічний мороз опинився десь за містом — без зв'язку, без орієнтирів, ніби викинутий зі світу. Здавалося, це був знак: час згортати поїздку.
Уявіть собі ранній туманний ранок в англійській глушині. Вузька дорога в'ється між давніми пагорбами, укриті мохами й легендами. Водій, мовчазний провідник, веде машину крізь імлу, і її фари виривають із темряви силуети старих кам'яних мурів, порослих плющем, та одиноких дубів, чиї гілки ніби зберігають відлуння кельтських казок.
Проїхавши суворі пустоші Йоркширу, я в'їхав до Вітбі — чарівного портового містечка. Удень це був сонячний курорт: будинки з червоними черепичними дахами тулилися вздовж вузьких вуличок, що спускалися до гавані, де пахло сіллю, рибою й мокрим деревом. Рибалки лагодили сіті, чайки кричали над пірсом, туристи сновигали набережною, поїдаючи смажену тріску й фотографуючи маяк. Вікторіанська архітектура дихала затишком і старовиною, але я вже відчував, як за цим спокоєм ховається щось інше, адже на дахах багатьох будинків я помітив фігурки червоних демонів. І навіть удень вони виглядали моторошно.
Але із заходом сонця Вітбі змінювалося. Сонце сідало, фарбуючи небо в кривавий колір, і місто поступово накривала темрява. Статуетки демонів, що вдень здавалися просто оздобою, тепер ніби оживали, стежачи за мною з дахів. Навколо міста височіли темні й суворі скелі, а біля їхнього підніжжя з піною билися об каміння величезні хвилі Північного моря. На місто поволі опускався туман.
Над ним височіли руїни абатства, схожі на чорні кістки прадавнього велетня, що тонуть в імлі, ніби в невидимому морі. Поруч із руїнами виднілися острівці серед туманного моря — похилені надгробки, вкриті мохом і лишайниками. Це місце — наче портал між світами, оселя Носферату. Я ніби опинився на сторінках відомого роману Брема Стокера. Під час шторму до гавані прибуло судно з мертвим капітаном, прив'язаним до штурвала, а з трюму вирвався величезний напівпес-напіввовк і помчав у ніч. Саме тут Дракула, набувши подоби чорного пса, вибіг на берег і піднявся сходами до цвинтаря церкви Святої Марії.
Так, Брем Стокер був тут, і руїни абатства так вразили його, що стали основою для образу знаменитого вампіра. А нині це місце — Мекка для всіх вампірів із пластиковими іклами.
Погода стрімко погіршувалася, і я поквапився продовжити шлях на північ, до Шотландії. До того часу виставка остаточно накрилася, але розв'язка з доставкою картин була вже зовсім близько.
Біля узбережжя Шотландії знаходять напівзатонулий фрегат XVIII століття. Трюм корабля поглинув дослідників густою, задушливою темрявою, просоченою сіллю й гниттям. Троє вчених обережно спустилися прогнилою драбиною; їхні ліхтарі виривали з мороку лише іржу ланцюгів та клапті гнилих дощок. Вони сподівалися на скарби: купи золота, реліквії колоніальної імперії. Але трюм виявився порожнім. Єдиним натяком на колишню цінність були золоті кайдани, недбало кинуті на підлогу й тьмяно мерехтіли в напівтемряві, ніби зловісна іронія долі.
Один із дослідників, підкоряючись нез'ясовному пориву, ступив до одного з відсіків. Двері піддалися з протяжним скрипом — і в ту мить реальність розкололася.
Цим дослідником був я. Я більше не стояв на палубі. І не на Землі.
Навколо розкинувся інший, спотворений космос — повний сфер і вимірів, чужих людському сприйняттю. Пустеля простягалася безкінечно, її мовчання пронизувало холодом до кісток. Це був некрополь, але не людський: уламки величезних кораблів — фрегатів, каравел — усіяли простір, їхні щогли здіймалися на багато кілометрів до неба, якого не існувало, підпираючи абсолютну порожнечу, ніби руїни забутого пантеону. Ландшафт нагадував дно океану, позбавлене води: лише пил вихрився під ногами, а білий туман клубочився низько, оголюючи землю — мертвотно-зелену, подібну до трупа, що розкладається.
Я застиг, втративши дар мови. Жах палахкотів у моїх очах, скувавши тіло невидимими путами.
Минуло часу — хвилини чи вічність? — перш ніж я зміг поворухнутися й поплентався до найближчого уламка. Цей корабель упізнавався з болісною гостротою: той самий фрегат, але тепер він скидався на випотрошену тушу з величезною раною в боці, звідки сочилася прадавня темрява. Всередині ховався знайомий трюм, той самий відсік-камера. І в ній чекав він. Привид.
Серце заколотилося в лихоманковому ритмі. Там, у самому серці цього мороку, я побачив їх. Мої картини. Вони були розтерзані: полотна розпороті, ніби кігтями, фарби вискоблені. Уся упаковка була в клаптях, але на брудних обривках картону ще виднілися знайомий логотип DHL. Я розвернувся й кинувся геть. Привид ринув услід — обернувся вихором, жахливим вітром, білим-білим, як сама смерть. Шторм ревів, розриваючи павутину вітрил, здіймаючи пил в задушливі торнадо. Я вирвався на відкритий простір, легені палали, ноги підгиналися.
Раптом у повітрі вималювалися двері — портал в інший світ. Крізь них струменіло світло нашого світу, тепле й манливе.
Крізь дверний отвір я побачив тьмяно освітлений салон автобуса, і в ту саму мить, ніби за командою, моє тіло різко смикнулося. Я широко розплющив очі.
Некрополь. Пахло сирою землею й старим каменем. Я проїжджав повз Місто Мертвих Глазго. За вікном автобуса пропливали чорні обеліски, їхні зубчасті тіні нагадували щогли примарних кораблів. Але потім вогні міста стали густішими, у вікнах автобуса замелькали яскраві вивіски пабів, сміх, музика. Я плавно в'їжджав у місто живих. Там на мене вже чекав друг.
Увесь мій проєкт із картинами — усе, на що я витратив цілий рік часу й сил, — ішов на дно, наче «Титанік».
Трекінг DHL показував, що посилки нарешті прибули до Британії й що… мені їх уже вручили.
Вручили? Ні, вони просто розчинилися. DHL більше не надавав жодної інформації. Перевіривши деталі, я дізнався: якщо я не заберу картини протягом кількох тижнів, їх або відправлять назад до Німеччини, або утилізують.
І наче цього було замало. За цей час стало ясно, що спонсорка просто кинула мене. Щойно я поїхав із Йорка, вона одразу відмовилася від усіх домовленостей, відкликала запрошення й миттєво заселила в мою кімнату якихось випадкових людей. Оце так сюрприз.
Повернутися до Йорка більше не мало сенсу: ні посилки, ні даху над головою. Я вирішив нарешті зустрітися з другом і хоч трохи відволіктися від кошмару, в який перетворилася вся ця історія.
З Сержем ми объїздили всю Україну й Індію. У які тільки халепи ми не потрапляли! Особливо яскравим був випадок, коли ми вирішили подивитися серію замків в Україні, але я тоді геть забув про час. Потрапивши ввечері до руїн австрійського форту серед лісу, я відчув себе як в Анґкор-Ваті: загублене місто в джунглях, із водоспадами й темним тунелем, що вів просто до форту.
Я ледве вибрався звідти: ліхтарик і смартфон уже сіли, і єдиним світлом була спалах фотокамери. Коли я нарешті знайшов Сержа в сусідньому містечку, час було втрачено — в такій глушині пізнім вечером жоден транспорт уже не ходив. Переночувати було ніде, на вулиці ні душі, а холод пронизував до кісток.
За іронією долі, в Рівному, обласному центрі, о першій ночі на нас чекав потяг назад до Києва. Але як туди дістатися? На перший погляд — ніяк. Повз проїжджав останній міський автобус. Водій підтвердив: більше транспорту не буде, а автостопом нас ніхто не підбере. У ту мить ми сильно впали духом — лишалося тільки мерзнути на вулиці до самого ранку. І це було далеко не найкраще місце.
І тоді сталося справжнє диво. Водій згадав, що дуже давно отримав візитівку від приватного перевізника, який колись їздив через це містечко до Рівного. Можливо, за цей час фірма збанкрутувала чи номер змінився, але ми ризикнули набрати. На наше щастя, перевізник виявився в дорозі й за пів години міг нас забрати. Так ми ідеально встигли на потяг.
За безліч поїздок у нас було безліч таких пригод. Але дивним чином усе завжди закінчувалося добре. Кульмінація історії з моїми картинами була близько. І була надія, що я скоро отримаю свої роботи цілими.
Ґлазґо виявився дикою мішаниною стилів і епох, до якої Ліверпуль навіть близько не дістає. Контрасти тут різкі й усюди: широкі вулиці з сучасними скляними хмарочосами, неоновими вивісками й дорогими автівками межують із класичними будівлями вікторіанської епохи, як-от музей Келвінґроув, та залишками середньовічної архітектури. На тлі цього величчя видніються похмурі цегляні фабрики XIX століття й напівпорожні провулки, де досі пахне вугіллям і машинною оливою.
Тут краса й потворність ідуть пліч-о-пліч: жителі вдягаються як попало, вулицями бродять натовпи п'яних, і багато хто ледве тримається на ногах. Над усією цією картиною витає особливе звучання шотландського акценту й скотсу, а також недавня слава одного з найкримінальніших міст Європи. Кельтів краще не дратувати.
Прогулюючись із Сержем, я спитав його про Ґлазґо. Повз нас ішла шотландка й сама відповіла: «Так, він факін потворний».
Місто справді було живим і диким, як і його жителі.
У Ґлазґо, серед цієї холодної півночі, є навіть острівець палкого іспанського бароко — музей Келвінґроув. Його мешканці — Рубенс, Деґа, Тіціан, Рембрандт, Боттічеллі, Ван Ґоґ, Пікассо. Їхні шедеври сусідять із величезною колекцією історичних артефактів, природничих експонатів — і, звісно, як типово для Ґлазґо, зі звичною мішаниною всього підряд.
Найвідомішим місцем був Некрополь Ґлазґо. Він уже промайнув у мене в сні. Усі описували його як найцікавіше місце міста. Тут знімали сцени «Бетмена». Ввечері тут небезпечно ходити: можна спіткнутися об незліченні гробниці й руїни. Понад 50 тисяч померлих — це не жарти. Справжнє місто мертвих.
Тут символічно, наче річка Стікс, простягався міст, що розділяв місто живих і місто мертвих, а похмурим Цербером-вартовим височів зловісний кафедральний собор. Пройшовши мостом, я потрапив на прилизане кладовище. Хтось вирішив, що «геніальною» ідеєю буде привести його до ладу, вибудувавши багато пам'ятників в один ряд, ніби вітрину магазину.
Блукаючи некрополем, я згадав одну ніч, коли опинився в старому німецькому парку. Навіть не знаю, як туди занесло. Моросив дощ, стояв туман. Спочатку мені здалося, що це звичайний парк: величезний пагорб з алеєю тису. Повітря було просочене терпким ароматом хвої, що обіцяв спокій і самотність. Але незабаром я помітив безліч вогників, що мерехтіли по всьому «парку», ніби розсип зірок, що впали на землю. Вони тремтіли вдалині, манячи своєю теплотою. Але щось було не так. Вогники не випромінювали затишку — їхнє світло було холодним, примарним, схожим на очі хижаків, що стежать із темряви.
Я ступив ближче — і ілюзія парку почала руйнуватися. Їхнє мерехтіння нагадувало вогники Мертвих боліт Толкіна — душі загиблих. Придивившись, я зрозумів: це свічки за померлими, і навколо тягнулися незліченні могили. Це було кладовище, а не парк. У мене було дивне відчуття, що я тут не один. Дув вітер, і алея тису колихалася, ніби дихання величезного чорного чудовиська.
Ґотик-паті стала апогеєм сюрреалістичного хаосу, в який мене затягнула історія з картинами, що зникли. Спочатку це здавалося звичайною вечіркою: діджей, напівзаводська будівля Ґлазґо. Клуб освітлювали лише слабкі прожектори. Спочатку він був тихим, майже безлюдним — ніби простір завмер.
І раптом пролунав глухий гул, що незабаром розсипався на фрагменти, перетворюючись на барабанний бій. Він наростав і наростав, наче величезна істота повільно прокладала шлях крізь стіни. Це була якість колонок: музики майже не було чути — лише баси, що вібрували в кожній клітині тіла. Я відчував шалений пульс ритму у венах.
Народ прибував. Музика ставала дедалі енергійнішою. Серж танцював зі своєю подругою. Я хотів зафіксувати це на знімках, але як? Різнокольорові прожектори змінювали один одного, ніби палітра імпресіоніста, але світла було замало, щоб отримати чіткий кадр. Обличчя розчинялися: безформні плями, страшно спотворені риси.
І тут мене осяяло: збільшивши витримку, можна впіймати божевілля моменту. Знімки ожили: дикі, експресивні, ніби втілили саму енергію простору. Абстракції, де майже нічого не лишилося, лише плями світла — атоми, потоки метеоритів, лазери, що пульсували в ритмі музики, нагадуючи картини Поллока. На інших знімках — силуети тіл, окремі риси — спотворені, в динаміці, як на картинах Бекона, страшно й заворожуюче.
Навколо зникало все, крім тремтливого золотавого сяйва. Світ почав відходити вбік, джерела світла — потужні, яскраві, ніби народжувалися всередині самих істот. Мої друзі ніби вийшли за межі метавсесвіту: розщепилися на атоми й злилися з безкінечністю та вічністю.
Принаймні на знімках.
Я вийшов із клубу, барабанний бій усе ще гудів у венах. На телефоні блимало повідомлення від DHL: «Ваші картини…» — і зв'язок обірвався. Я знав: сюрреалізм ще не закінчився.
Замість виставки й відпочинку — суцільне розчарування. Як же я втомився. Бюрократія виявилася страшнішою за будь-які кладовища й похмурі пейзажі. Реальність тонула в хаосі. Але картини — частина мене самого. Їх потрібно було врятувати будь-якою ціною.
Почалася фінальна битва — тепер уже не з німецькою доставкою, а з британською. DHL передали мої роботи посереднику, навіть не повідомивши мене, лише відзначивши, що «посилку отримано». Згодом з'ясувалося: її забрала інша фірма й уже давно чекає оплати. Оплати? Але ж я все оплатив заздалегідь, жодних сповіщень про новий рахунок не отримував.
Коли я вирішив проблему з грошима, виявилося, що найгірше — вони ввели неправильну адресу. На пакеті була правильна, в трекінгу теж правильна, але система вперто показувала іншу. І співробітники категорично відмовлялися виправити. Картини вже відправили за чужою адресою.
Я не міг повірити, що таке божевілля можливе. Усе залежало від випадкових людей — чи будуть вони вдома, чи погодяться передати документи, без яких посилку не видають. А якщо вони поїхали? Тоді все скінчено.
Раптовий кидок із житлом — нові жильці в моїй кімнаті, відкликане запрошення, провал виставки, яку вона сама організовувала, удар по репутації — усе це паралізувало мою спонсорку Джастін. Вона впала в повний ступор: ні відповіді на повідомлення, ні пояснень, ні спроб щось виправити. Я вже вважав, що все кінчено.
І раптом вона ожила. Зібравшись із силами, Джастін дістала потрібні документи й отримала посилку.
Повністю роздерта упаковка, частково зіпсовані роботи — усе, як у моєму сні.
Але надія помирає останньою. Картини я все ж отримав. І Джастін навіть змогла організувати виставку. Ніхто її не скасував.
Час додому. У Лондоні, на тлі стресу, запалення очей позбавило мене лінз. На вокзалі я майже нічого не бачив — ні розкладу, ні номерів автобусів. До відправлення автобуса в аеропорт лишалися хвилини, а я навіть не знав, де його зупинка. Вийшовши з вокзалу, я побачив, як мій автобус під'їхав просто до мене.
Жахлива подорож скінчилася. Але картини сяяли на виставці, і це варте було всього.